Dear friends,
MAPP Benelux, the Holland-based branch of MAPP, the International Association of Literary Authors and Publicists, wishes you many happy returns in 2012! Let this new year be still better than the previous ones!
Sincerely,
Michael Blekhman
My novel ‘Reflection’ has just been translated into English. I am looking for a publisher or a literary agent, so it would be great to get good advice from you, my dear readers!
Here is a chapter from the English version of ‘Reflection’:
XLVIII
In the Crimea – oh, my God, was that even possible, the Crimea? – you suddenly find yourself in a completely different kind of life.
The train stops in Djankoi for the prescribed twenty minutes, and you feel something that back in Kharkov never happened to you and, in all probability, could not have happened. You wake up early. Everybody else is still asleep, and you are not even sure that all of this is really happening to you at this very moment. You lift yourself up on your pillow and look out of the window. The train platform is mysterious, strange, but strange in a pleasing, welcoming way. It’s so early, and the stillness of the compartment is Kharkov-like, carried over from far away.
On the train platform, there is a different dimension to all that can be measured. That is where the Crimea starts. Women with buckets that are covered with lids, and there is probably something deliciously crunchy underneath those lids. . . The station-master. . . The porters. . . All of these people awakened a long time ago and are now busily going about their day. They all know where and why they are hurrying, and it is as if in this Crimean world people never slept. Of course, they must go to sleep some time but I cannot even begin to imagine them sleepy or actually asleep. . .
I will inhale the early morning air now. It smells of Djankoi, which means that it smells of the Crimea. Already this is the Crimea. . . The Crimea that has appeared in front of me in a way that was both expected and sudden. I knew it existed, it had to exist, but still, I thought,
“My God, does it really exist? I know it does, but is it even possible that it should be real?” I never confessed my fairy-tale doubts to anybody, however.
And now here it is, the Crimea. It isn’t something I invented. Could I ever hope to invent anything like it?
But if it isn’t an invention, then where did the Crimea come from? It wasn’t there, even though I knew it existed, and now, all of a sudden, it’s right here. It’s one thing to know that the Crimea exists and even to know everything there is to know about it. It’s an entirely different thing, though, to wake up and before I have even been able to become completely awake to see it: here it is, the Crimea.
I have arrived here in a train compartment that after a night that is now almost over and a morning that has suddenly arrived has become as quiet as one of Professor Fuks’s lectures. I have arrived on a train with curtained windows in its endlessly empty and long hallway behind the doors that were closed for the night. On a train whose humongous wheels are tapped by the lineman’s light hammer. This reminds me of a dentist – I have no idea how I even arrived at such a comparison, this is too funny – tapping the teeth of his patient who is trying hard not to burst out laughing. “Stolberg, your teeth are perfectly healthy.”
Or, “Stolbehg,” as Rose-Fingered Maiden would have pronounced my last name.
Djankoi smells of sandstone and sea-shells. This entire Crimea has this aroma. For me, Kharkov does, too, even though they are so different from each other, and it’s great that they are. The mysterious morning-time crunchy goods in the huge olive-colored buckets covered with lids, this train, the compartment windows that offer me a glimpse of a pale-pink train-station bring together these different parts of the world: Kharkov (God, does it even exist somewhere in the past?) and the Crimea that I both did and didn’t expect, and kept preparing myself for. . . The Crimea that turned out to be so sudden, the Crimea that emerged in front of me also belongs to me.
The train accompanied its own journey with the music it created by clanging against the rails. It hurried by smaller stations where strict station-masters stood with their little raised flags and disappeared before one could see them clearly. It passed by the trees with their narrow silvery green leaves, by the yellowish houses, and by the stretches of land that probably concealed – did they really and truly? – the sea. . .
A long way before Simferopol, the Crimean sun, which was so different from the Kharkov sun, woke up everybody in their compartment. Blekhman started to sing, rolling his Rs in the same way as Charles Perrot must have rolled them when he told his “Little Red Riding Hood” or “Cinderella” fairy-tales to the adoringly grateful audience,
“In Singapore,
The land of lemon and banana trees. . .”
“I also love the songs by Vertinsky,” Klara smiled, as she struggled not to miss the moment when the sea would emerge at the horizon.
Samuil kissed her and objected,
“He is a little too saccharine for my taste. I don’t mean Blekhman, of course. I’m talking about Vertinsky.”
“No, Senia, you are wrong,” Blekhman laughed. “He sings of lemons, which means his songs can’t be all that sweet. A reasonable touch of acidity always helps.”
This wasn’t the first time that the train traveled down this road that looked like a ladder placed between Kharkov and Simferopol. The train seemed to hurry, but at the same time it also cunningly prolonged the pleasure. The sea continued its tantalizing refusal to emerge.
“I’m going to consider what a touch of acidity needs to do to be recognized as reasonable,” Klara responded to Blekhman gaily, kissed Samuil and went into the corridor that had already stopped being empty and endless.
She stood in front of the window, with her head half-tuned towards it. The wind was laughing and tousling her black hair and the white curtains with the beautiful Shevchenko monument painted on them. The wheels clacked in a peaceful and dreamy way. They rapped like impatient fingers on a table, like the abacus beads, like rain drops against a window-sill. The wind made Klara squint but she kept staring at the dry salty earth the train was passing by and at the silvery greenish trees that didn’t have a single lemon or banana tree among them. And where would these lemon and banana trees come from if she couldn’t even imagine what they looked like.
Suddenly, she exploded with laughter and said (to herself, of course, since Mila wasn’t there to say this to Klara),
“What’s wrong with you, Stolberg? You sound like that stupid Rosenblum person and not like somebody who got a gold medal upon graduation. If you are in the Crimea, you need to see the sea immediately. You just have to have it in front of you. God, where would the sea even come from around here? This land is completely dry. It’s drier than the Sahara desert. And it’s covered in salt that crunches on the teeth like salted fish. Maybe a long time ago there was a dinky little sea in these parts. Since then, however, it has all dried up. Not even a dab of iodine remains, just salt.”
Mila and Klara would laugh, and all the passengers would feel tranquil and happy because these two beautiful dark-haired girls who had grown so much since their times on Chernyshevskaya Street were so happy and tranquil.
In the meanwhile, the sea is still so happily far away from here and one can go on dreaming about it. First you need to get to Simferopol, then get into a fairytale bus that rolls smoothly across the joyful hills of the Crimea without stopping for three whole hours, and you keep dreaming for the sea to finally appear in front of you. But at the same time you keep wishing for it to torture you for a little bit longer and not to emerge for a while…
The train clanged, puffed and stopped. It waited patiently for the passengers to leave it in peace. The stewardess opened the door, lifted the steps, and it felt like they were looking out of their elevator back in Kharkov. Finally, the train had arrived in this city whose name sounded like a fresh white marshmallow, Simferopol.
The two Blekhmans hugged each other. Blekhman kissed Klara’s hand and hurried towards the huge group of people awaiting him at the station.
Klara and Samuil laughed in anticipation of the endless Crimea road and the blue or maybe aquamarine sea that was hiding somewhere beyond the green hills. Then, they started walking towards the bus station.
Шановні друзі!
Ось моє оповіданнячко, точніше, фейлетон, що я його написав майже 20 років тому. Було це в Києві, на самісінькому початку незалежності України. Пам’ятаю, як я йшов Хрещатиком, “писав” цей фейлетон та реготав немов навіжений. Перехожі дивилися на мене, посміхаючись.
Дуже хотілося б, аби це моє оповідання нарешті втратило актуальність, але, на жаль, поки що не втрачає…
Отже:
Розвиднелось. Тарас Гливтяк прокинувся. Неквапливо потягнувся, глянув на годинник. Сьома. Задоволено посміхнувся: ще встигну і поголотись, і кавки випити, і кухлик учорашнього „Жигулівського” вицидити. Та й сальцем побавитись часу достатньо. На такі збори з порожнім шлунком не ходять.
Катруся тихесенько собі підсапувала. Тарас розчулено подивився на свою бойову подругу. Скільки з нею набачилися всякого – хоч мемуари пиши. Але не до мемуарів зараз. Та й раніше не до них було. Спочатку застій був, потім прискорення, перебудова. Тепер от відродження почалося. Розбудова.
„Ох, Господи! – кхекнув, підводоячись. – Роботи – по самі вінця”. І потрібний Тарас Олександрович Гливтяк, як і в минулі часи, на всіх фронтах. А може, й більше.
Пішов до ванни голитися. Слава Богу, доповідь підготував, виступлю, не схиблю. А збори-таки відповідальні. Всі начальники будуть. Та й сам Тарас Олександрович, що не кажіть, людина не маленька.
Голячись, згадував. І в першу чергу – чотириповерховий будинок із червоним прапором на даху. Урочистий вигляд коридору, кабінет з надписом:
Т.А.ГЛИВТЯК. ИНСТРУКТОР ПО ВОПРОСАМ ИДЕОЛОГИИ
Керував.
Бо без ідеологічного забезпечення жодного застою геть би не було. Ані огірків за дванадцять копійок кіло, ані сальця за п’ять карбованців. А ковбаска, а маслице, а цукерки без будь-яких обмежень! Ні, ідеологія – річ поважна. І інструктор з ідеології – поважна людина.
Керував.
На прополку людей по інститутах та заводах збирав. З клятим нацоналізмом буржуазним боровся, не кажучи вже про його двоюрідного брата – сіонізм. Дисидентів таврував, запроданців усіляких. Коли перебудову проголосили, пильнував за гласністю. Щоб була. Бо як не пильнуєш – то з цим народом нічогісінько не перебудуєш, а про розбудову годі й казати.
Дмухнув на бритву, поклав на місце. Пішов до кухні. Почувався щасливим і впевненим.
Дістав з холодильника сало, відрізав добрячий шмат, умокнув у хрін, відкусив зі смаком. Відпив півкухля пива, заїв цибулею.
Їлося добре.
„Восьма година п’ятдесят хвилин за київським часом”, – почулося з радіо.
У Тараса немов серце зупинилося.
– Скільки??!!…
У горлі з переляку застряла цибулина.
Схопився, аж стільця перекинув. Влетів до спальні, де хропла Гливтячиха, – і аж зойкнув: на годиннику – сьома.
– Не завела?!.. Не завела, клята баба! Казав же – заведи, бо проспати можу. Не завела!…
Цибулина, хай їй грець, ніяк не ковталася. Виплюнув на підлогу, встрибнув у нові штани, за мить вишиванку натягнув, бриль на самі вуха насадив – коли там вже чепуритися!..
– А папери ж?!!
Схопив купку папірців, засунув у кишеню і, не чекаючи на ліфт, вибіг на вулицю. Гливтячиха так ревла, що будинок аж здригався.
Микола, шофер, куняв за кермом.
– До Верховного палацу!! – видихнув Тарас, і чорне авто вмить зняйлося з місця.
До початку лишалося три хвилини. Машина як на крилах летіла. Якби тільки не люди ці, пішоходи чортові. Лізуть просто під колеса. Ну чого вам, скажіть, по хатах не сидиться?! Куди вам взагалі оце плентатись? Чекали б собі, що на державному рівні вирішать, а потім би працювали сумлінно згідно з рішеннями. Так ні, лізуть. От що значить – не везе з народом. В усіх керівників світового рівня народ як народ, а тут – хоч застрелись, не народ, а казна-що.
Ну, нарешті приїхали. Вистрибнув з машини, побіг на другий поверх. Влетів до величезної зали, а там – у президію зборів. Сів, відхекався, роздивився.
Президія в повному складі. Всі в краватках, у світлих по-літньому костюмах.
В залі також вільних місць немає. Більшість – знайомі обличчя.
Ось письменницька гвардія. Поети, лауреати державних премій. Багатьма мовами надруковано їхні невмирущі твори, сповнені соціального реалізму та оптимізму. Високо бринів їхній голос. Але коли комптентні органи розгорнули перебудову, вони як один гучно проголосили: „Досить!” Тепер вони – депутати, міністри, керівники.
Дуже добре, що працівники церкви також причетні до великої справи. От і сьогодні в перших лавах будівників світлого майбутнього сидить батько Мефодій – людина перевірена й надійна. Ще в застійні часи він організував і очолив первинну комсомольську ланку в духовній семінарії. Видавав стінгазету „Хто не з нами, той проти нас”. Переконливо доводив з амвону безглуздя Біблії та антилюдську сутність учення Ісуса Христа. „Церква, як і всі інші ідеологічні заклади, повинна бути партійною”, – любив наголошувати на партгоспактивах та в сауні після засідань. Зараз батько Мефодій також багато працює на духовному фронті: приватизує храми, займається інвестиціями в державотворчу релігію, дає відсіч, торгує Біблією. Чудова людина! Тому й довірили йому люди свою долю, обрали депутатом усіх рівней.
Поряд з ним – голова Комісії з розподілу харчів Самійло Сокіл. Сімдесят чотири роки відсидів він у казематах. Тарас Олександрович добре пам’ятає їхні гострі ідеологічні бесіди, які вони вели на засіданнях компетентних органів. Так і не вдалося громадянину Соколу, а потім – пану Самійлові – довести, що він не єврей. Зараз вони плідно співпрацюють.
– Слово надається керівникові Комісії з правильної ідеології вельмишановному панові Тарасу Гливтяку! – наголосив головуючий.
Тарас Олександрович підвівся, проковтнув залишки цибулі – й пішов на трибуну. Зустріли його вихід оплесками.
Тарас витяг з кишені аркушики й почав читати доповідь:
– Товарищи! – в залі заворушилися. – За отчётный период нами была проведена определённая работа. Позвольте остановиться на некоторых цифрах. Выполняя решения и следуя указаниям, Отдел по вопросам идеологии за отчётный период:
– дал отпор идеологическим недругам – 5
– проявил бдительность – 10
– выявил нездоровую обстановку в коллективе, о чём и сообщил в компетентные органы – 25
– провёл беседу о дружбе – 184.
„Боже, що це я верзу?!.. – промайнуло у свідомості. – Невже ж папірці не ті схопив?! От же ж бісова баба!!!…”
– Мы, борцы идеологического фронта, решительно выступаем против тлетворного влияния. Со всей решительностью будем и впредь выявлять, обличать, искоренять, блюсти и препятствовать.
Голова Президії сидів червоний як буряк. Він уже чув цю промову на цьому самісінькому місці десять років тому. Більше того, він її власноручно візував, а члени Президії затвердили на Активі.
Письменники теж зніяковіли, бо й їм промова була добре знайома. Вони написали свої кращі книжки, натхненні головними її тезами.
Дисидент пан Самійло згадав минуле й ніяк не міг збагнути, чи це відеозапис, чи вже час повертатися додому.
Батько Мефодій був приголомшений, що його не попередили про зміну курсу, до речі, давно вже очікувану.
А Тарас Олександрович, блідий від напруження й жаху, читав і читав жовті аркушики, які залишив на всякий випадок з не таких уже й давніх часів. Він був упевнений, що вони йому колись стануть у пригоді, але ж не зараз!!….
Тарас прижмурив очі, намагаючись пригадати найголовніше, але чортова машина часу спрацювала, і він видавив із себе:
– Под знаменем марксизма-ленинизма – вперёд… – рукавом витір сухого рота й додав у розпачу:
– За неньку Україну!!..
Головуючий підвівся.
Тарас Гливтяк сів.
Липень 1992 р.
I am a member of the Canadian Authors’ Association (CAA). This organization unites authors from all over Canada, so I am proud to belong to it.
CAA consists of regional branches, and, as a Montrealer, I belong to the Montreal branch.
By the way, the above is the coat-of-arms of Montreal.
CAA organizes very interesting events, such as regular book readings or publishing annual anthologies. Personally, I believe that real literature is to be read silently, reading excerpts from one’s stories aloud is a good idea as nothing can unite writers better than their writings.
There are organizations that charge authors for reading their writings, which sounds more than funny to me: one is supposed to pay for one’s own writing. What can be more ridiculous? Luckily, CAA is normal: people just meet, sit down at a round table, and read aloud. Every author has 5 minutes, which is great: you can read up to 2 pages for 5 minutes.
At one of the meetings, Ken Kalman, head of the Montreal branch of CAA, read his 2 short stories. I liked them greatly and asked Ken’s permission to translate them into Russian and show them to the editors of some Russian literary magazines. Ken agreed, I translated the stories, and had them first published in my online almanac, Port-Folio, then I contacted Mark Groysberg, editor and publisher of The Voice of Community, a Montreal-based Russian newspaper, and Vladimir Hokhlev, a St. Petersburg based editor and publisher of the BeG literary magazine. They have both accepted the stories, so they will be published soon on paper, not only electronically, and in Russian.
By the way, the next CAA-Montreal sitting is called ‘An Evening with Michael Blekhman’, i.e. with me. I will tell my colleagues about Questions Without Answers, read an excerpt from it, and answer the questions – if they have answers of course.
I will definitely report on that, but that won’t happen soon, so there will be other posts.
‘Reflection’ is a novel initially written in Russian and translated into English. It describes three generations of people living in the Soviet Union in the 20s, 30s, 40s of the XX century, as well as in a Jewish village Rechitsa in Belarus, in the XIX century. The novel is focused on a young couple, Klara Stolberg and Samuil Blekhman, their relatives and friends.
My characters I seek to answer the central questions of human life. Together with them, I am reflecting on whether human beings can be happy, retain their individuality, be loved and love, dream and make their most cherished wishes come true despite all the tragic problems, which may seem insurmountable to the present generation.
The novel shows Klara and Samuil growing up, the boy becoming a man, and the girl turning into a woman, enjoying things that may seem not very important to others, but are quite significant to them.
At the beginning of the novel, the female protagonist of the novel, Klara, who is 9 years old at that time, comes across an enigmatic line in a collections of poems by Alexander Pushkin,
No happiness exists, just force of will and peace.
In fact, this novel is an attempt to answer the question, “Does happiness exist?” Together with his characters, the author answers, “Yes, it definitely does!”
The language of the novel is highly metaphorical, regardless of what the author describes, whether it’s reminiscences of a WWII veteran, the Victory Day, springtime in Kharkov, the novel’s characters entering the universities – a law school (Klara) and a medical school (Samuil), the young couple’s trip to the Crimea, their accidental meeting with a famous entertainer, Alexander Blekhman, or their visit to Alexander Vertinsky’s concert.
In the center of the novel is Kharkov, a beautiful, unique city in Ukraine, its streets, buildings, parks.
I see the city through the eyes of each of the characters: Mary Isaakovna (Klara’s mother), Vladimir Fedorovich (Mary Isaakovna’s husband), Zinovi Iosifovich (Klara’s father, a WWII veteran), Samuil’s parents.
The events of the novel also bring its characters to Rechitsa, the home of the protagonist’s grandmother, the Volga region, where Samuil’s family is evacuated during World War II and where Samuil, still a boy, works as a longshoreman, and to the Ural Mountains.
Even though it is a work of fiction, Blekhman’s novel is based on real facts, the stories of his parents, Klara and Samuil.
In this novel, just as in real life, there is room for humor and sadness, joy and melancholy. The novel’s characters are real-life people, and the city of Kharkov seems to be a living being made of flesh and blood rather than stone.
And the novel itself is reflection of life in the eyes of the author, Michael Blekhman.
Below is the questionnaire from ‘Questions Without Answers’. It is my literary credo.
Introduction in Questions and Answers
0. Who are you?
I was born in 1951 in Kharkov, Ukraine, the USSR, into a lower middle-class family. My mom was a corporate lawyer, and my father was a doctor. Both professions didn’t bring much profit to the people who practiced them, but we were never poor. When I was a baby, my parents went down to Kozelshchina, a big village in the Poltava region, the heart of Ukrainian culture. Hence my two native tongues: Russian and Ukrainian. Back in Kharkov, I graduated from a high school, where my Russian language and literature teacher was Zoya Konovalova, a fantastic person and specialist who explained the basics of the Russian literature to me. At Kharkov State University, I studied computational linguistics and foreign languages. Thanks to my incredible English teacher, Raisa Pogorelova, as well as the Beatles, I mastered English and fell in love with the English literature just as, earlier, with the Russian and Ukrainian ones. One of the consequences of this love was my translation of Alice’s Adventures in Wonderland from English into Russian. I dedicated that work to my daughters, Olga and Marina. I defended my PhD dissertation in 1985, in Leningrad (St. Petersburg). During my whole life, I have been and am working as computational linguist, and I have also been doing fiction—poetry, parodies, stories, novels. Since 1998, my whole family—my wife, Nadia, and my two daughters—has lived in Montreal, Canada. I set up a company here, which I named Lingvistica. Well, linguistics and languages make up all my professional life.
My stories and novels are published all over the world. I am a member of the International Guild for Russian Literary Art, IGRULITA. IGRULITA Press has published four of my Russian books. I also head the Canadian branch of the International Association of Fiction Authors and Publicists, APIA.
1. In the beginning was the Word. What was your first word in the beginning of your artistic career?
I uttered it when I was fifteen years old. My first word was in Russian: a lot of poems and a few critical articles—the latter very similar, in style and determination, to those by one of my literary idols, Dmitri Pisarev. I dreamt of becoming a literary critic. That dream never came true—but my elder daughter, Olga, did become a scholar of literature. You may call it a coincidence, but I know it is not.
2. Oscar Wilde said that all art is quite useless. Is it?
Absolutely. Just as love has no use. Or nature itself. Or a small thing like a loving smile. All the best things and emotions that make up our lives have no use, unlike, for instance, a spoon or a car or a hockey game ticket. Being useful is, in itself, neither bad nor good. Just as being useless is, as such, neither good nor bad.
3. What is art?
Something useless and (but?) necessary. Something full of meaning but (and?) indescribable.
4. What do you need art for?
For being myself, for thinking of something nice when coming across something ugly.
5. What does art need you for?
I wish I knew. I wish it did.
6. What is art for you: hard work or pleasure?
Great pleasure. Even when I work hard, I feel nothing but pleasure—which I want to share with all those few who want to get their share from me.
7. If you could live without creating art, would you agree to abandon it?
God save me!
8. What is the difference between a word, a sound of music, and a dab of paint?
In principle, there is none. But understanding the principle is hard. I keep trying.
9. Who do you create your works of art for?
First of all, for myself. And for those few who need it; I call them my readers.
10. Why do you write prose? Why not poetry?
I did write poetry many years ago before I understood, or maybe just thought, that nothing can be more poetic than prose. Even poetry, which often sounds so prosaic.
11. Was the audience better sometime ago than now?
My readers have never been and will never be numerous. That won’t change. Other changes don’t matter to me.
12. Pop art will eventually kill the genuine art, right?
They are both immortal.
13. Do people really understand your works of art?
My readers do—and they help me understand what I write.
14. Are you talented enough?
Oh, I wish I were. Sometimes, I have an almost physical feeling of lacking talent.
15. What is talent?
I could say if I had enough of it. But I am not even sure I have any.
16. Does anyone help you when you make a work of art?
My life. The people who gave birth to me. The people I gave birth to.
17. Does anyone bother you?
Myself.
18. Censorship is important, at least in some way, right? Too much freedom means no freedom at all, do you agree?
In Russian literature, terrible social oppression didn’t prevent authors from creating the best pieces of literature. Take the Silver Age as an example. But does this mean that oppression is necessary for art to exist? The same goes for censorship.
19. Doesn’t postmodernism mean the decline of art?
It depends on what you mean by postmodernism. For me, it’s just a literary genre; and as any genre, it is represented by geniuses, people of talent, and people of no talent. As in any genre, the latter make up 99.99 percent.
20. Isn’t avant-gardism a kind of profanation of art?
I don’t understand it; it is not my cup of tea. But what if an avant-gardist would ask me as a postmodern author, Isn’t postmodernism a kind of profanation?
21. Who do you envy in arts?
No one but myself. Sometimes, when reading what I wrote sometime ago, I think I will never be capable of writing anything like that anymore. So I have to write something different, and envy myself again.
22. What do you hate in art?
I dislike (not hate, though) mass culture. But it’s not art.
23. Which do you prefer in art: being a student or a teacher?
I want to be a student, but I like being a teacher.
24. When creating a piece of art, do you want it to be understood or perceived?
The latter. Understanding kills art, as Oscar Wilde put it.
25. Do you want to be famous?
I am afraid of being famous although I never will, I hope. When many say they love you, doesn’t it mean that you are loved by no one?
26. Do you despise those who don’t accept your art?
Despising, as my parents taught me, is very bad. And, as I understand now, it’s a sign of weakness. If you don’t like someone, just step aside.
27. The more people accept a piece of art, the better it is, right?
When many people say that they love a piece of art, I always ask myself, do they really? Art is for individuals. You lose your individuality in a crowd—no matter if it’s a crowd of admirers or one of haters.
28. Don’t you deserve more?
I have my readers. They are not numerous, but they are mine, just as I am theirs. Hopefully, we deserve each other although they definitely deserve more.
29. Don’t your antagonists deserve less?
They also have what they deserve, and let them be happy with what they have.
30. Do tastes differ?
Greatly. Although we always think that a different taste is a bad taste, and vice versa.
31. You want to be left alone, right? Why then do you look for success?
While I am composing a story, I want to stay with those who help me. And I stay with them—mentally. When my story is ready, I want them to join in. That’s my version of success: first, to hear, then, to be heard.
32. What do you like more about writing: the process or the result?
Both. Although, sometimes, I am tired of the former and hate the latter.
33. What is the use of questions without answers?
Well, my people’s traditional way is to answer a question with another question. As to the use, all art is quite useless, so what is the use of questions? Thank God they are useless. Which makes them full of sense—provided they are not senseless.
34. You insist that Questions without Answers is a novel in novellas. Why not a collection of novellas?
For me, all real—I mean real—books somehow make up a single novel. And so do novellas. Is it easy to tell a real story from a fake one? Do I have an absolute criterion? Is there such a thing? Of course there is—though I don’t have it. All I can do is to keep writing and hoping that my novellas will make up a real novel; and that novel, sooner or later, will have the honor of becoming part of that immortal human book. A real book, though a human one. I do know who has the criterion, and I do know my responsibility. I have answered that question for myself—maybe because it’s not simple enough?
Хочу навести уривок з моїх спогадів про навчання на відділенні математичної та прикладної лінгвістики філологічного факультету Харківського держуніверситету. Якщо захочете прочитати всі ці спогади – дайте мені знати.
Михайло Блехман
Спогади студента ХДУ 1969-1974 р.р.
1. Вибір
Я вступив до Харьківського державного університету 1969 року. Аж не віриться, що це було так так давно… Здається, що – учора чи, в найгіршому, випадку, позавчора.
А до ХДУ була моя чудова 49-а школа, яку я ніколи в житті не забуду. Там на мою долю випало величезне щастя – навчатися у феноменального Вчителя російської мови й літератури Зої Павлівни Коновалової. Саме тоді я захопився літературою та мовою, саме тоді став лінгвістом – спочатку за суттю, а потім, завдяки навчанню в університеті, – за фахом.
Граматичні правила, що їх нам давала Зоя Павлівна, літературні твори, що ми їх писали на уроках літератури, розповіді нашої чудової вчительки про літературу, про видатних письменників і летаратурних критиків зробили свою справу: я вирішив стати літератором. Зоя Павлівна вважала, що дорога моя – в літературу, що згодом я стану літературознавцем або критиком. Забігаючи наперед, скажу, що цей прогноз здійснила наша з моєю дружиною Надією старша дочка Оля: вона – літературознавець, професор іспаністики. А я – лінгвіст, ну, і трішечки літератор також.
Отже, я сказав своїм батькам, що маю надію й плани пов’язати життя з літературою. Батько був категорично проти, сказав:
– Чоловік повинен мати фах аби заробляти на життя й підтримувати свою родину. А писати книжки й балаболити – не для мужчини.
Мій батько, Самуїл Семенович, був блискучим лікарем. Він за своє життя вилікував, мабуть, тисячі людей – спочатку в Козельщині під Полтавою, де вони з моєю мамою, Кларисою Зіновіївною, відмінним юристом, працювали як молоді фахівці (і де, між іншим, українська мова стала моєю рідною), потім у Харкові. В нашому місті мій батько заснував 9 медичних закладів, деякими з них керував. Отже я, безумовно, не міг не прислухатися до його думки. Але моя лінгвістично-філологічна сутність потребувала такого фаху, який би, з одного боку, був “наближений до землі”, характеризувався якимось науково-технічним підґрунтям, а з іншого – мав відношення до філології та лінгвістики.
Та чи було це реальним? Ну як поєднати те, що, здавалося б, поєднати неможливо? Що спільного у “конкретних”, “зрозумілих” науки й техніки та в абстрактних, незрозумілих, для “нормальної” людини якісь навіть зарозумілих філології з лінгвістикою?
Так здавалося – але не моїм батькам. Мама проаналізувала майже всі спеціальності, які тоді пропонували харківські вищі навчальні заклади, і знайшла зовсім невідомий мені фах, назва якого здавалася таємничою і тому чарівною: “математична лінгвістика”. Мама називала це відділення філологічного (філологічного!) факультету Харківського університету незвичайним і водночас незвичайно привабливим словом “Лінгмат”. Я не розумів, як можна поєднати лінгвістику з математикою, але ця неможливість не тільки не відштовхувала, а навпаки – вабила.
І знов забігаючи наперед, скажу: я більш ніж вдячний моїм батькам за те що, як виявилося, вони допомогли мені обрати вірний шлях у житті. Якби не вони, навіть і не знаю, ким би я став. Та й взагалі – чи став би…
Это сообщение – на русском языке, для моих русскоязычных читателей. В дальнейшем сообщения в этом блоге будут на 3-х языках – английском, русском, украинском, т.е. на тех языках, на которых я пишу прозу.
Итак, хочу предложить вашему вниманию главу из моего романа “Отражение”. Харьков в романе – полноправное действующее лицо, без каких-либо кавычек.
XII
Война ещё не закончилась, но немцев из Харькова прогнали, и Мария Исааковна решила вернуться в Харьков. Ей предлагали важную работу в Уфе, но Харьков есть Харьков, с ним мало какой город может сравниться. В Харькове и работать интереснее, здесь вся техническая интеллигенция, профессура в университете и в институтах. Ну, и потом, это всё-таки вторая родина.
Они стали жить в коммунальной квартире на Сумской, недалеко от площади Дзержинского, в десяти минутах от Сада Шевченко, а до парка Горького – столько же на троллейбусе. Их квартира на Пушкинском въезде была занята, туда их не пустили, и марки с королевами и королями, не говоря уже о серебряных рублях и белом рояле, не отдали.
Работать Марию Исааковну взяли в шикарный Дом проектов, на площади Дзержинского, рядом с самим Госпромом. А Владимир Фёдорович, почти как на Урале, пошёл работать, по словам Марии, путейцем – в управление Южной железной дороги, занявшем непоколебимое здание на Привокзальной площади.
Для Клары харьковский мир расширился, и дорога из школы теперь была длиннее, чем перед войной, но ещё интереснее. Училась она по-прежнему в тихом центре, в их престижной школе, а жили они на величественной Сумской, на четвёртом этаже высокого и мощного семиэтажного дома, построенного во времена Александра то ли второго, то ли третьего.
Пушкинская была трамвайной улицей, чем-то похожей на симпатичную интеллектуалку из института благородных девиц, легко обосновавшуюся в двадцатом веке. А Сумская походила скорее на Элен Безухову или, под настроение, на Екатерину вторую, так она была шикарна, дородна, роскошна и забавна в своей величественности и необъятной гордыне. По Пушкинской идёшь, растаивая от любви, непонятно к кому и откуда взявшейся, и чувствуешь себя ну просто облаком в платье, и читаешь почти вслух все тысячи прочитанных и ещё не прочитанных книг.
На Сумской, под не допускающим компромиссов взглядом Тараса Шевченко, восторгаешься и восхищаешься почти вслух. Потом заходишь в самый старинный и потому самый великолепный гастроном и покупаешь пятьдесят грамм любимой копчёной колбасы, – не сейчас, правда, а вот когда кончится война, обязательно зайдёшь и купишь.
По Пушкинской ходишь не спеша, потому что куда и зачем спешить на Пушкинской, и думаешь неясно о чём, но о чём-то таинственно умном и глубоком, о чём никому не скажешь, ведь разве можно о таком сказать, да и как?
А на Сумской ни о чём не думаешь, а просто улыбаешься, счастливая, что война скоро закончится, вдыхаешь троллейбусный воздух, замираешь и обмираешь, разглядывая эти любимые надменные здания. Гуляешь по Саду Шевченко, собираешь колючие расколовшиеся каштаны и выколупываешь из них гладкие зеркальные каштанчики, как будто их вымыли в Лопани, прежде чем положить в каштаны и повесить на деревья.
Пушкинская похожа на задумчивую каштановую аллею в Саду Шевченко, а Сумская – на повзрослевшую Пушкинскую. Сумская и Пушкинская никогда не пересекаются, они параллельны друг другу, как небо и земля, но именно поэтому одной нет без другой, как двух сторон ладони.
Харькова не может быть без Сумской и Пушкинской. Они – её Харьков.
Сумская:
Вот где училась героиня романа Клара Стольберг – Юридический институт на Пушкинской улице:
I am now a member of several literary associations, such as MAPP, Canadian Authors’ Association, Quebec Writers’ Federation, etc. I have just been awarded by the Russian Writers’ Union an Anton Chekhov medal for my Russian prose.
All that has happened during the last 2 or 3 years. My 4 Russian books have been published in the USA, by IGRULITA Press.
This year, Xlibris Press has published my English Questions Without Answers, a novel in novellas.
You can ask me when I began writing, and is it only now that have become more or less recognized?
Well, my first literary attempts date back to when I was 15 years old and studied at a Kharkov secondary school. Kharkov is an amazing Ukrainian city, close to the Russian border. Here is the photo of Kharkov’s ‘Mirror Stream’, one of the city’s symbols:
Kharkov is, if I can put it so, a real-life character, an almost living being in my novel ‘Reflection’ presently being translated into English. It’s very difficult to translate my prose, but the translator is doing an incredible job! She even copes with the lines that look absolutely impossible to render in any other language but Russian as I use a lot of metaphors, play on words, etc. She introduces her own metaphors, which are not worse than mine, to say the least.
My first steps were poetry and literary criticism. Can you imagine a 15-year old literary critic? I wrote my essays with a pencil, in a notepad, and I tried to write as much as possible before I turned 16. For me, a 16-year old literary critic was nothing special. I still keep that notepad, and I look into it from time to time. Hopefully, I am a better writer now, but that one had at least 1 advantage: he was younger.
Here is the entrance to the Gorky park:
Can you see the monument of Maxim Gorky, a famous Russian author, behind those columns? The main characters of ‘Reflection’, Klara and Samuil, were fond of walking there, passing by the Gorky monument, down to the Dynamo stadium. It was in the 1930s and 40s, which ‘Reflection’ is about.
Ans this is one of the great Ukrainian Baroque cathedrals in Kharkov:
If you are interested, I will tell you more in the following posts.
I want to tell you about MAPP-Canada, Canadian branch of the International Association of Literary Authors and Publicists.
MAPP is the largest association that unites Russian and non-Russian speaking authors living in more than 50 countries of the world, on all the continents. Here is MAPP website:
http://www.readingeurope.com/en/
MAPP headquarters are located in Riga, Latvia. The Association has branches in every member country, in particular, in Canada. MAPP publications include a literary newspaper, a monthly literary magazine, numerous almanacs and collections of prose and poetry. MAPP organizes all kinds of arts events, such as poetry festivals, musical concerts, exhibitions, literary presentations, etc. Besides, MAPP promotes publication of books written by MAPP members.
Canadian branch of MAPP was established in April, 2011 in Montreal. It has 26 members, some living in Canada, others representing other countries. MAPP Canada welcomes both MAPP members and non-members to our events.
MAPP-Canada is located in Montreal, one of the nicest cities in the world.
If you write prose or poetry, if you are a fiction author, a literary critic or a publicist, join MAPP, the world’s largest literary association!
Michael Blekhman 