Слава Рабинович: Навсегда забудем вопрос “Крым чей?”

18 Feb
Слава Рабинович: Навсегда забудем вопрос “Крым чей?”
“Главное”
18 февраля 2016

Давайте коротко обсудим и навсегда забудем вопрос «Крым чей?», как не имеющий отношения к теме (и даже не имеющий никакого смысла). Давайте не будем забывать историю вообще, но навсегда забудем «историю» Крыма в контексте «определения» (с умным или глупым видом) его «принадлежности», сообщает Главное со ссылкой на фейсбук российского финансиста Славы Рабиновича.

Дело в том, что совершенно неважно, «чей Крым» был во время его многовековой истории «принадлежности», включая турок, действий Екатерины Второй, авантюр Хрущева, хаоса Горбачева и Ельцина, и преступлений Путина. Вся эта история интересна с точки зрения истории, но не с точки зрения определения принадлежности территории полуострова Крым.

А что важно?

Важно международное право.

Важны международные нормы.

Важны двусторонние и многосторонние международные договоры.

Важен Будапештский меморандум 1994 года.

Важен Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Российской Федерацией и Украиной 1998 года. Это «всего лишь» соглашение между Российской Федерацией и Украиной, в котором закреплялся принцип стратегического партнерства, признания нерушимости существующих границ, уважения территориальной целостности и взаимного обязательства не использовать свою территорию в ущерб безопасности друг друга.

Важен Договор между Российской Федерацией и Украиной о российско-украинской государственной границе. Он был ратифицирован Россией. Лично Владимир Путин подписал Федеральный закон «О ратификации Договора между Российской Федерацией и Украиной о российско-украинской государственной границе» 23 апреля 2004 года. Копия, до сих пор, висит на сайте Кремля.

Важен крымско-татарский народ. Но не более и не менее остальных этнических групп, проживающих в Крыму. Они тоже точно так же важны.

Важны Конституция Украины и Конституция Российской Федерации.

Вот, что важно. Вот кто важен.

Турки, Екатерина Вторая, Хрущев, Горбачев, Ельцин и Путин – не важны.

«Право народов на самоопределение», согласно Уставу ООН, тоже не важно, в контексте совершенной аннексии и продолжающейся незаконной оккупации Крыма: это «право народов на самоопределение» сейчас используется кремлевскими пропагандонами в качестве аргумента, приписываемого «народному волеизъявлению русских» в Крыму. Так вот: «русские в Крыму» не имеют такого «права», потому что «русские» уже «самоопределились» и живут на одной восьмой части суши Земли, в государстве под названием «Российская Федерация», где «этнические русские» (кто бы себя ни считал таковыми) являются большинством. «Этнические русские» не имеют права на «самоопределение» ни в Крыму, ни в США, ни в Канаде, ни во Франции, ни в Эстонии, ни в Казахстане, ни где-либо еще, потому что они уже имеют «свое» государство – Российскую Федерацию.

Если уж говорить именно об этом «праве народов на самоопределение», согласно Уставу ООН, то оно, по сути, в Крыму применимо только лишь к коренному населению – крымско-татарскому народу, у которого нет своего государства. Только ему решать, есть ли у него основания поднимать этот вопрос с киевскими властями, согласно Уставу ООН и Конституции Украины. И уж совершенно точно Российская Федерация не может иметь к этому никакого отношения.

Я не юрист, но, мне кажется, что даже ребенку должна быть очевидна эта логика.

Путин, принимая преступное решение незаконно оккупировать и аннексировать Крым, а также продолжать его «бессрочную» оккупацию, совершил тяжкое международное, антиконституционное, государственное, должностное и уголовное преступление. Точка. Неважно, что «думает народ» из-за геббельсовской пропаганды. В тоталитарном государстве по многим вопросам народ почти всегда думает неправильно по определению.

Не запятая. Точка. Насчет его преступлений, квалификации этих преступлений и его ответственности по вопросу аннексии и оккупации Крыма. Его – лично Путина.

Напоследок вернусь в начало моего поста.

Навсегда забудем вопрос «Крым чей?», как не имеющий отношения к теме.

Совершенно неважно, «чей Крым» был во время его многовековой истории «принадлежности». Важны только международное право, международные нормы, двусторонние и многосторонние международные договоры и конституции обеих стран.

Безо всяких предварительных условий Крым должен быть де-оккупирован, аннексия должна быть признана незаконной, осуждена и закончена, и Крым должен быть возвращен Украине. Де-факто-действие всех действущих договоров, перечисленных выше, должно быть немедленно и безусловно восстановлено (де-юре оно не прекращалось).

Вне принципа «безо всяких предварительных условий» должна быть созвана международная конференция только с одной целью: мирное решение гуманитарных проблем, связанных с изменениями структуры населения, с миграцией, с перемещенными лицами и беженцами. Сама конференция, и результаты конференции, имеют отношение к решению не политических, а гуманитарных проблем, и де-оккупация, признание аннексии незаконным актом и возврат Крыма Украине должны проводиться безо всяких предварительных условий.

Двусторонний или многосторонний переговорный процесс должен решить вопросы репараций и внесудебного урегулирования исков.

Вот теперь точка насчет всего, по этому вопросу.

Считайте это моей официальной «позицией по Крыму» в любом моем качестве – собеседника, гражданина, кандидата в Госдуму, кандидата в президенты, и т.д.

P.S. Писал сам, никто мне не подсказывал.

Advertisements

Our Granddaughter Klara

12 Feb

Today, on February 12, 2016, our daughter Olga gave birth to our dear, wonderful, amazing granddaughter, Klara Marina. Klara was Olga’s beloved grandmother, my mom, and Marina is our younger daughter, Olga’s sister.

So my mom is alive!

And my grandson, Marina’s son, is Axel Samuel, so my father, Samuel, is alive, too.

Klara Feb 12 2016

 

“Оголтелая российская диаспора” ответила Лаврову

28 Jan

“Оголтелая российская диаспора” ответила Лаврову

Портал “Главное” – Харьков, Украина. 28 января 2016 г.

Представители российской диаспоры в Канаде прокомментировали слова министра иностранных дел РФ Сергея Лаврова о том, что во время правительства Стивена Харпера Оттава “взяла курс на слепое следования требованиям оголтелых представителей украинской диаспоры в Канаде”. Текст обращения опубликован на странице Canadians for Democracy in Russia – CDR в Facebook.

“Обращаемся к вам от лица “оголтелой” русской диаспоры в Канаде и, дабы было у вас больше понимания, на языке вашего начальства: фильтруйте базар на выходе. От того, что через РосСотрудничество ваш МИД тут сколотил небольшую шайку, орущую “Крым наш”, они уж никак не стали глашатаями мнения всех россиян, проживающих в Канаде”, – говорится в сообщении.

По словам представителей русской диаспоры, количество россиян в Канаде, несогласных с политикой Кремля, “увы для вас, очень и очень большое”.

Читайте также: Лавров: Канада идет на поводу у “оголтелой украинской диаспоры”

“Вы думаете, что сотни людей, выходившие в Оттаве, Ванкувере, Торонто и прочих городах под украинскими флагами все исключительно “бЕндеровцы”? Да как бы не так… Много и россиян выходило, более того, даже сами организовывали, а стояли под украинскими флагами потому, что во-первых выражали поддержку Украине, а во-вторых, ваше руководство сделало все возможное, чтобы узурпировать наш демократический триколор и превратить его в символ исключительно государства агрессора и узурпатора”, – подчеркивается в обращении.

Представители диаспоры отметили, что в Канаде избранные депутаты выражают мнение “не только “оголтелых” украинцев, но и “оголтелых” русских, прибалтов, французов, а также ваших любимых поносимых со всех каналов англосаксов”.

“И то, что мы в Канаде поменяли правительство консерваторов на правительство либералов голосованием, только доказывает наличие демократии в Канаде. И то, что у нас теперь Трюдо вместо Харпера – это наши внутриканадские разборки. И если вы искренне считаете, что новое правительство вообще перестанет прислушиваться к мнению “оголтелых”, будь то украинцы, русские, поляки, прибалты, французы, англосаксы и прочие, то вы глубоко заблуждаетесь. У нас демократия, чего и вам желаем”, – резюмировали россияне, живущие в Канаде.

Читайте также: У Лаврова устроили очередную истерику: “охота на российских граждан”

Резонансное заявление, возмутившее русскую диаспору в Канаде, Сергей Лавров сделал 26 января во время итоговой пресс-конференции за 2015 год.

 

Interview for Ukrainian Radio

30 Nov

Друзья!

Приглашаю всех послушать недавний выпуск Украинского Радио (Монреаль):
Там есть и интервью с вашим покорным слугой (начиная с с 31 мин. 20 сек.).
Вся передача, естественно, на украинском языке.

Голодомор

28 Nov

For English readers: http://clarissasblog.com/

Михайло Блехман

«Окрадена земля» – відгук глядача

Я народився в Україні, тож це моя Батьківщина, там я провів 46 років свого життя. Моє рідне місто – Харків, рідне село, де я жив у ранньому дитинстві, коли мені було від 1 до 5 років, – Козельщина Кременчуцького району на Полтавщині. Тому в мене дві рідні мови – російська, мамина й батькова, та українська, моєї няні Наді.

«Батьківщина» – не пусте слово для мене, воно – одне з найголовніших у моєму небідному лексиконі. І воно – синонім ще одного святого для мене слова – «Україна». Пам’ятаю, як ще дитиною, мені тоді було років з 11, відпочивав за бабусею та дідусем у Феодосії. Кожного дня бігав з пляжу на набережну, купував за 2 копійки свіже число «Комсомольської правди», щоб довідатись про чергові результати на Спартакіаді народів СРСР. Хапався зразу ж за 4-у сторінку, де подавалися спортивні новини, а ключовим словом там було – «Україна»: потужна українська збірна змагалася з усіма республіками СРСР та, в першу чергу з трьома російськими командами: Москвою, Російською Федерацією та Ленінградом. У Росії було аж 3 команди! І кожного разу, знаходячи в списку медалістів українського спортсмена або спортсменку, відчував себе щасливим, а слово «Україна» в чорно-білій газеті світилося для мене чомусь ніжно-блакитним кольором.

Живучи в канадському Монреалі, подивився документальний фільм Юрія Лугового «Окрадена земля» й немов відчув себе 11-річним хлопчиком, на лавці феодосійської набережної, в рідній Україні, ім’я якої ніжно мерехтить мені блакитним і жовтим кольорами, оточене безкольоровими псевдобарвами численних російських команд і брехні «про події в СРСР та в світі».

Цей чудовий, високопрофесійний фільм створено під патронатом Конгресу Українців Канади. В ньому йдеться про другий, найстрашніший Голодомор із «серії» Голодоморів, що його запровадили в Україні російські більшовики в 1932-1933 роках. Фільм базується на дослідженнях науковців України та Канади, а головне – на численних свідченнях людей, яким вдалося пережити Голодомор. Знімальна група «Окраденої землі» мандрувала теренами України, знаходила свідків страшного лиха в різних її куточках – Дніпропетровській, Одеській, Харківській, Київській, Донецькій областях, і ці старі вже люди, які були дітьми на початку 1930-х років, розповідають про жахливе лихо, яке їх тоді спіткало.

«Україна і Росія» – тема споконвічна. Ненависть Росії до України є такою ж, мабуть, потужною, як і впевненість багатьох росіян у власній величі. Але що ж спільного між пихатістю та культурою, між ксенофобією та культурним спадком? Це – антоніми, слова діаметрально протилежного змісту, як і, скажімо, літературна російська мова та сленг сучасного російського президента.

У фільмі Юрія Лугового доведено, що Голодомор був цілеспрямованою спробою знищення російськими більшовиками української культурної еліти та українського селянства. Це був геноцид на кшталт, скажімо, нацистського геноциду єврейського народу. Єдина суттєва різниця, на мій погляд, – у тому, що нацистські варвари прямо казали про свої наміри, а їхні більшовицькі однодумці ховалися за гаслами про «дружбу народів» та якесь «братерство». Але ж кат залишається катом, щоб він не казав, мордуючи свою жертву.

Починаючи з часів Української Народної Республіки, в українських містах і селах розпочався культурний ренесанс. УНР була ще однією, після Запорозької Січі, спробою українців створити демократичну державу. Зрозуміло, що в плани Леніна та його більшовицької камарільї це жодним чином не входило, тому Росія окупувала Україну та знищила УНР. Чи не нагадує це Вам, читачу, окупацію України Росією після – в результаті – української Революції Гідності?

У складі Радянського Союзу Україна була, так би мовити, державою в державі, а для ватажка бандитського режиму, кумира сучасних російських прибічників тоталітаризму Сталіна, – потенційним детонатором розвалу СРСР. Культурне відродження в Україні тривало навіть після знищення УНР. Один з лідерів відродження, Микола Скрипник, запровадив новий український правопис. Він намагався навіть об’єднати 7 млн. українців, що мешкали за межами України. Якби, додам від себе, це вдалося, то в світі був би не «Русский мир», а «Український світ». На жаль, не вдалось.

Звісно, що комуністична Росія не хотіла цього. Почалися репресії проти діячів УНР, нищення української автокефальної церкви, руйнація християнських соборів, серед яких були навіть старовинні пам’ятки української культури X сторіччя. Це зараз спадкоємці враварів-більшовиків називають себе нащадками Київської Русі та християнами, але, знову кажучи про антоніми, назву ще 2 пари слів діаметрально протилежного сенсу: «Київська Русь» і «Росія» та «християнство» й «атеїзм». Цей останній може бути по-ленінському войовничим або сучасним псевдоправославним, але до християнства він жодного стосунку не має, хоч би як активно ці кадебісти не хрестили собі лоба.

1928 року Сталін розпочав так звану індустріалізацію. Аби мати на цей грандіозний проект гроші, він вирішив ошукати селян, в першу чергу – українське селянство, а це – 5 млн. господарств в Україні та  інших регіонах СРСР – на Кубані, в Поволжі, Північному Казахстані. Ідея Сталіна – створити 20-25 тис. колгоспів замість мільйонів індивідуальних господарств. Це був початок страшного лиха для українців – колективізації. Трагедія полягала в тому, що українські селяни здебільшого не сприймало колективне господарювання. Справжній працівник був власником, він працював майже цілодобово, причому працював на себе, не розуміючи, що таке «колективна праця», кому й навіщо вона потрібна, хто її видумав. Саме такі люди стояли у витоків канадського сільського господарства, тому й, слава Богу, в Канаді немає жодних колгоспів і радгоспів, а є фермери – як сказали б більшовики, «куркулі».

У фільмі Юрія Лугового наведені унікальні архівні кадри, я бачив їх уперше. Тут і виступи провідних українських комуністів Скрипника, Чубаря, Косіора, і родини «розкуркулених» трударів, і ті, хто цих трударів «розкуркулював»: Сталін відрядив на Україну 25 тис. комуніств, і з яких було сформовано загони, до складу котрих увійшли російські більшовики та місцеві, українські ледацюги, що ненавиділи селян-працівників. Ці «червоні бригади», тобто держбандити, «реквізували» в селян худобу та реманент, а самих «розкуркулених» висилали потягами до Росії та Казахстану, по 6 тис. людей у кожному з безлічі потягів. Знаєте скільки українців було депортовано за період «колективізації»? Той, хто, як і я, не знав, здригнеться: у фільмі названо цю жахливу цифру: 1,2 мільйони.

От така вона, «дружба народів», от такій він, «союз нерушимый республик свободных». Як там, у радянському гімні? «Великая Русь»? А в чому ж її велич? В тому, щоб убивати людей, котрі вміють і люблять працювати? В тому, щоб, називаючи себе якимось міфічним «старшим братом», грабувати або нищити й плюндрувати все створене «братом молодшим»?

Радянська влада продовжувала ґвалтувати українське село, конфіскуючи врожай, забираючи в селян залишки накопиченого добра. Забрати – набагато простіше, ніж створювати, отже тисячі босяків займались улюбленою своєю справою: грабували.

Аби українські селяни, котрим Москва дозволила залишитися в Україні, таки засіяли землю, Сталін обіцяв щасливе життя. 50% відсотків селян повірили й вийшли з колгоспів, зібрали врожай для «старшого брата», а той у них все силоміць відібрав, як і належить такому «братові».

Але численні спогади жертв Голодомору, наведені у фільмі Юрія Лугового, свідчать про те, що українці сприймали своїх катів не як «братів», а як чужинців, окупантів. В Україні почалися масові протести, в тому числі «жіночі бунти».  Загальна кількість повстань вражає: 1716, з яких 15, згідно з даними ГПУ, – масові.

Москва фактично розгорнула війну з Україною. Першим кроком було знищення української інтелігенції: було репресовано 30 тис. міських та сільських інтелігентів.

Наступним кроком було винищення українського селянства. Оскільки врожай 1930 року був менший за очікуваний у Кремлі, Сталін наказує вилучати в селян все зерно, в тому числі фуражне. Це, звісно, призвело до загибелі худоби, а також до того, що сіяти було нічим.

І все ж таки, незважаючи на репресії, Україна не бажала підкорятися «старшому братові», повстання спалахували навіть у 1932 році. «Вибити» повстанський дух з українців російській орді ніяк не вдавалося. Українці піднімали суто політичні гасла, такі як «Геть комуністів з України!» Тому Москва вирішила перетворити українців на чорнозем.

Комуністичні керівники України Чубар, Петровський, Косіор намагалися вмовити Сталіна знизити вимоги до українських селян, бо задовольнити апетити кремлівського «індустріалізатора» навіть українці, одні з найкращих у світі селяни, були не в змозі. Та гідного опору тиранові українські більшовики не чинили, тому у фільмі названо всю цю верхівку злочинцями.

Сталін вводить «закон про колоски», за яким до страти засуджують людей за спробу «вкрасти» з колгоспного поля хоча б трішечки збіжжя, аби прокормитися. А в той же час, завдяки невігластву московського тирана, 2,5 млн. гектарів українських земель залишились незасіяними, бо нема чим засівати, все зерно відібрали червоні босяки.

Знищення України й українства набирає обертів. Станом на листопад 1932 р., 80% українських комуністів замінено на їхніх «старших братів», бо в міського комуніста-українця є родичі на селі, отже він, на думку ЦК та ГПУ, є потенційним зрадником «справи партії». Далі – більше. Як тільки колгосп виконує план заготівлі зерна, йому дають новий, ще жорсткіший. У людей забирають геть все їстівне, оголосивши кукурудзяний початок, декілька зерняток або картоплину – «залишками».

Людям заборонили виїжджати з сіл, оточили їх воєнізованими загонами. Ми в школі вчили про страшне лихо – блокаду Ленінграда в роки Вітчизняної війни, а ось про цю блокаду – блокаду українського села – навіть не здогадувались. Скажіть, люди добрі, чим гітлерівські окупанти гірші чи кращі за сталінських? А чим, у свою чергу, нинішні путінські кращі за попередніх?

У листопаді 1932 р. Сталін та його посіпаки Молотов і Каганович розробляють план голодомору в українських селах, маючи на меті тотальне знищення українського народу як такого. Причому йдеться про українців як етнічної групи, тобто не тільки мешканців України, але й українців Кубані, Поволжя, Далекого Сходу, Курської та Воронезької областей, Казахстану, тобто тих регіонів СРСР, де жили етнічні українці. Сталін влаштував українцям Голокост, аналогічний єврейській Катастрофі, організованій його ідейним колегою Гітлером. Різниця – суто технічна: Гітлер вбивав євреїв у душогубках, Сталін морив українців голодом. А от результат – однаковий: 6 мільйонів задушених євреїв і принаймні не менше – заморених голодом українців.

Червоний нацизм у дії. Розпочався, як доведено у фільмі, геноцид за національною ознакою: щоденно від голоду вмирають 25 тис. людей. Голодомор супроводжується знищенням культури. Ось вам приклад. На початку Голодомору на Кубані налічувалось 400 українських шкіл. Більшовики їх закривають, припиняють випуск україномовних газет.

В Україну командирують «вірного ленінця» Постишева, який розгортає кампанію з тотальної русифікації України та продовжує вилучати зерно в селян. Між іншим, у моєму рідному Харкові Палац піонерів був названий на честь Постишева, а у моєї мами збереглося фото, де вона, маленька дитина, їй тоді було десь 4 рочки, сидить на колінах у цього злодія, який так «любив» дітей і «дбав» про них, що долучився до знищення й осиротіння мільйонів. І більше всього смертей було серед малечі.

У грудні 1932 р. в українських селян вилучили паспорти й заборонили їм виїздити за межі України та Кубані. Аби якось заробити гроші, українці здають державі золото за безцінь, – це ще одна «успішна» операція більшовиків.

Голод 1933 року не має аналогів в історії. Тільки в Казахстані померло 1,5 млн. людей, з яких 800 тис. – етнічні українці.

В Україні ситуація більш ніж жахлива. Порожніють школи, бо в них нема кому навчатися, діти вмирають. Люди падають просто на вулицях, бо не мають сил підвестися на ноги, не кажучи вже про те, щоби просто пересуватися. Спецбригади риють ями для трупів, які ніхто навіть не збирається рахувати. Ці братські могили – чим вони відрізняються від тих, де поховані жертви II Світової війни?

Багато трупів валяються просто неба, на них кидаються вовки, розшматовують і з’їдають їх. Люди божеволіють від голоду, деякі навіть вдаються до людожерства.

В цілому, як зазначають учені, у яких брав інтерв’ю автор фільму, голодом було охоплено 22,4 мільйонів людей. А от скільки з них загинуло, ніхто напевно сказати не може, розбіжність в оцінках – велика, від 5 до 12 млн. людей. Та ці цифри, яку не візьми, хоч мінімальну, хоч максимальну, є не просто жахливими. Вони – за межею людського жаху, для не підходить жоден епітет.

Голодомор 1932-1933 років – це Катастрофа українства, Голокост українського народу. Ненависть більшовиків сягнула нечуваних і небачених масштабів, передуючи варварству Гітлера. Ось наведені у фільмі цифри: якщо у 1926 році (між іншим, саме тоді народився мій батько, його «мала батьківщина» – нині окупований Росією Луганськ) в Україні було 56 тис. сіл і хуторів,  то зараз – 20 тис. Більшовики вирішили позбутися українців і переселили в Україну велику кількість росіян, яких заселяли у «звільнені» хати.

Їм дуже хотілося знищити українство. Але – не вдалося. Ба більше: ці непокірні «молодші брати» продовжували воювати, відстоюючи Україну від варварів. У нас, українців, ким би ми не були за етнічною ознакою – власне українцями, росіянами, євреями, татарами – є свої герої. І саме їм ми кажемо: «Слава Україні!» І саме вони відповідають нам: «Героям слава!»

Саме нам посміхаються, надихаючи нас на справи в ім’я Батьківщини Тарас Шевченко, Роман Шухевич, Лариса Косач, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, герої Небесної Сотні…

І слово «Україна» мигтить ніжно-блакитним сяйвом з пожовтілих сторінок і з новеньких шпальт. І ми розуміємо: ще нам, браття українці, посміхнеться доля!

Бо зникне незолота орда, як роса на сонці.

А жовто-блакитний український світ житиме вічно.

 

 

 

Річниця Революції Гідності

20 Nov

Вітаю всіх, хто відчуває себе українцем, з річницею Революції Гідності!

Flag_of_Ukraine_(with_coatz_of_arms)

Не все іде так, як ми з вами хочемо, не все, чого прагнемо, досягли. Але й зроблено багато.
Не дамо місця скепсису! Не перетворимося на песимістів!
Дякую Героям! Царство Небесне Небесній Сотні!
Низкий уклін Україні й українцям!
Слава Україні!
praporKUN

Фабрика Литературы

17 Nov

Друзья!

Хочу представить вам литературный электронный журнал “Фабрика Литературы”:
Его издаёт в Киеве Николай Горшков, литературовед, участник Майдана и войны против захватчиков (эвфемизм “АТО” не употребляю, война против оккупантов – это именно война, а не антитеррористическая операция).